Професор Сергій Сітько

Фізика живого. Т.14, №2, 2006, с. 9-16

МІЙ БАТЬКО — ПАНТЕЛЕЙМОН ОНУФРІЙОВИЧ СІТЬКО

    Мій батько був фанатично відданий науці і Батьківщині. Саме фанатично, і саме у такій послідовності. Я нині намагався і не зміг пригадати жодного більш-менш тривалого проміжку часу (ну хоча б кілька годин), щоб він не займався біологією: він або читав, або писав, або проводив досліди. Все інше для нього немов би і не існувало. Наведу приклад, що вразив мене тоді (1985 р.) і не перестає дивувати дотепер.

    Останній рік чи півтора свого життя батько тяжко хворів. Проте десь наприкінці літа 1985 р. йому стало краще, і ми змогли поговорити про проблеми та перспективи нової науки, яка намітила підходи до вирішення фундаментальних проблем біології і медицини з позицій досягнень сучасної фізики і математики, обумовлених революцією у галузі природознавства кінця ХХ століття. Експериментальною основою таких підходів було виявлення “прояву власних характеристичних частот людського організму”, заявлене як відкриття у 1982 р. групою фізиків Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, що працювали під моїм керівництвом. *

    Я ознайомив батька з новими результатами, одержаними за останні місяці на медичних базах Києва, щодо застосування виявленого явища у лікарській практиці. Я також поділився з ним інформацією про те, що у Хабаровську китайський вчений Цзян-Кань-Чжен (перебіжчик із КНР) розробив установку з вивчення морфозів рослин і тварин, індукованих іншими видами рослин та тварин у ситуації вибіркового електромагнітного екранування. Результат таких експериментів, здавалося б, суперечив уявленням стандартної генетики: народжувалися кролики з рогами кози, що росли із рота , виростала кукурудза з остюками пшениці на початках і пшеничною кореневою системою, вилуплювалися курчата з качиними перетинками на лапах і т.ін. Ці результати мене зацікавили, оскільки вони були незалежним підтвердженням моїх уявлень про природу життя, про роль когерентних електромагнітних полів у забезпеченні багатомагнітної диференційної стійкості живого [1].

    Я сказав батькові, що хочу сам побачити установку і результати, отримані китайським колегою, що вже домовився з ним і навіть купив квиток на літак у Хабаровськ на 26 вересня. Він енергійно схвалив моє рішення…

     Проте 24 вересня стан здоров’я батька різко погіршився, і я вже збирався здати квиток у Хабаровськ, коли раптом, на короткий час опритомнівши, він покликав мене до себе і сказав: “Я завтра помру, але ти пообіцяй мені, що не переноситимеш відрядження і полетиш у Хабаровськ післязавтра. Це дуже важливо”.

     Це були його останні слова. 25 вересня його не стало. Поховавши батька, я поїхав у Хабаровськ.

     Тільки тепер, при підготовці до видання неопублікованих (або забутих) праць Пантелеймона Онуфрійовича Сітька, я зрозумів, чому і для нього (а не

---

* Тут доречно зауважити, що саме батько у 1980 р. підштовхнув мене до вивчення природи життя з позицій фундаментальної фізики із залученням знань, накопичених тисячі років тому давньокитайською медициною. Але це тема вже іншої історії, історії створення фізики живого і квантової медицини.

9

лише для мене) були такими важливими результати незалежних досліджень Цзянь-Кань-Чжена. Виявляється, що фантастичні, на перший погляд, результати китайського вченого підтверджують один із основних висновків його (батька) багатолітньої наукової роботи: зв’язок генома ядра (ДНК) з цитоплазмою, індукування з її боку активації певних генів, яке спричиняє реплікацію ДНК, транскрипцію РНК, трансляцію білків відповідно до сигналів, які надходять у цитоплазму і відображають потреби організму. Існування прямого і зворотного зв’язку у ланцюгу “ядерний геном – цитоплазма – зовнішнє середовище” створює унікальну можливість, з одного боку, захистити ДНК як носія спадкової інформації від впливу зовнішнього світу, а з іншого боку, надає можливість організмові пристосуватися до умов навколишнього середовища. Такий зв’язок був названий батьком “кібернетичним”…

     Кінець червня 1941 року. “Київ бомбили…” – почалася війна. Кілька місяців до того мені виповнилося 5 років і, природно, що спогади про той часу мене досить фрагментарні і перемішуються з розповідями дорослих. Проте добре пам’ятаю сльози матері у відповідь на непохитну рішимість батька “йти захищати Батьківщину” у ситуації, коли він не мав абсолютно ніякої військової підготовки, а мав “броню” від мобілізації як завідувач кафедри генетики столичного університету і готувався до захисту докторської дисертації, який мав відбутися через кілька тижнів. (Не дорікаючи його співробітникам, зауважу, що окрім нього майже ніхто від “броні” не відмовився, всі поїхали в евакуацію і після війни повернулися до Києва докторами наук і академіками).

     Батько вважав себе (і не без підстав) у боргу перед Вітчизною в особі радянської влади за можливість одержати освіту і стати вченим. Рід його хоч і був селянським, але досить міцним: на цвинтарі великого і відомого села Ксаверівка, звідки він родом (55 км по Одеській трасі), половина могил відмічена нашим прізвищем. Відома Ксаверівка не лише тим, що в епоху Хрущова тут вздовж траси були збудовані декілька зразкових будинків колгоспного майбутнього для показу іноземцям, а й тим, що у громадянську війну тут упродовж кількох років (!) існувала незалежна “Ксаверівська республіка”.

     Пантелеймон Сітько (Талимон, як називала його мама, Тонік, як називала його дружина, Панько, як називали його приятелі) народився 9 серпня (за н.ст.) 1906 року, тобто у день святого Пантелеймона , і одержав (як тоді було прийнято) його ім’я. Уже в дитинстві він виявив такий незвичайний потяг до знань, що батьки (а він був молодшим у сім’ї) вирішили полегшити йому стандартне селянське навантаження і надати можливість вчитися. Як найкращого випускника школи його рекомендували і він вступив до Білоцерківського сільськогосподарського технікуму (близько 90 км від Києва), звідки у складі 5% кращих випускників був рекомендований в ІНО (Інститут народної освіти) при Київському державному університеті ім.Т.Г.Шевченка. Один із найвідоміших біологів того часу академік Іван Іванович Шмальгаузен помітив Пантелеймона Сітька уже на першому курсі біологічного факультету і тут же залучив його до наукової роботи…

     Я не буду тут зазначати віхи батька у науці. Це професійно зробили автори статті Бердишев Г.Д., Голда Д.М., Топчій Н.Н., опублікованій у цьому ж ювілейному номері журналу “Фізики живого”. Проте один штрих я все-таки хотів би виділити.

10

     До моменту, коли батько добровольцем пішов на фронт, він уже був відомим вченим: перебираючи його архіви при підготовці цього видання, я натрапив на репринт статті американського вченого, що працював у департаменті генетики Вашингтонського інституту Карнегі, опублікованої у працях Національної академії наук США за 1939 рік із посиланням на роботу батька 1938 року і з визнанням його пріоритету в питанні радіаційної генетики, яке розглядав автор.

     Рішимість Пантелеймона Онуфрійовича захищати Батьківщину не змогла похитнути навіть гротескність процедури зарахування його в армію:

     Воєнком:        Ти хто?

     Батько:            Генетик.

     Воєнком:        Що?Що?

     Батько:            Ну, генетик, біолог.

     Воєнком:        Це як?

     Батько:            Ну, біолог, зоолог.

     Воєнком:        А, тварини, значить. До коней.

     І батька зарахували конюхом в артилерійський підрозділ…

     Читачам, мабуть, відомо, що я фізик і ніколи професійно не займався класичною генетикою, хоч і прочитав досить багато книжок з цієї галузі. І коли у мене виникла ідея до 100-річчя з дня народження Пантелеймона Онуфрійовича видати ювілейний номер журналу “Фізика живого” з його неопублікованими (або забутими, через те що 30-40 років тому не були затребувані світовою наукою) ідеями, я планував доручити редагування випуску чл.-кор. АН НАН України проф. Валерію Гаєвичу Шахбазову (колишньому аспірантові батька), який останні десять років активно працював за програмою “Відгука” і був не лише високопрофесійним генетиком, а й добре знайомий з ідеями фізики живого та квантової медицини. Валерій Гаєвич погодився мені допомогти, навіть відредагував близько половини матеріалу. Проте його трагічна смерть значно ускладнила працю над рукописами. Мені довелося взяти на себе редагування випуску і тому я наперед прошу вибачення у спеціалістів-генетиків за можливі недоречності, пов’язані з неадекватним розшифруванням текстів. Все ж сподіваюся, що такі огріхи не перекрутять бачення шляхів розвитку генетики моїм батьком, тим більше, що основні ідеї повторюються у різних місцях і в різних його рукописах.

     І ще.

     Надруковані нижче тексти є фрагментами кількох задуманих батьком книг і монографій. Деякі не мають початку, деякі – кінця, інші – середини. А проте ідеї, викладені у них, зрозумілі. Вони випереджали на десятиліття свій час і стають надзвичайно цінними саме сьогодні у світлі уявлень фізики живого про існування власного когерентного поля організму у мм-діапазоні електромагнітних хвиль — електромагнітного каркасу, — через яке реалізується геном і яке забезпечує замикання зворотного зв’язку у ланцюгу геном – цитоплазма – зовнішнє середовище (електромагнітний каркас), те, що батько називав “кібернетичним зв’язком”.

     Ідея існування зворотного зв’язку у ланцюгу реалізації спадкової інформації є надзвичайно продуктивною як для класичної генетики, так і для фізики живого. Власне ця ідея об’єднує і взаємодоповнює згадані два підходи до пояснення механізму спадковості.

11

     Дійсно, класична генетика досягла вражаючих успіхів у розшифруванні ядерних геномів. Іншими словами, ми дізналися, як синтезуються найпростіші білки і складні білкові сполучення. Але це ще не означає, що з цим багажем ми просунулися у питанні реалізації генома на рівні цілісного організму, в описанні його анатомо-морфологічних структур, а тим більше їхнього функціонування. Ця безпомічність генетики виявляється в тому, що не лише у науково-популярній, а й у суто науковій літературі з’являється вислів "ген, відповідальний за те чи інше". Такий вислів не несе будь-якого конструктивного навантаження, бо добре відомо, що короткодіючі хімічні зв’язки ДНК при будь-якій комбінаториці не можуть "бути відповідальними" за МАКРОСКОПІЧНІ особливості органів і структур організму, а тим більше відповідальними за талант, нахили людини тощо.

     Другим тупіком стандартної генетики, що розвивається сьогодні, є думка про те, що близько 98% генів взагалі ніколи не використовуються організмом. Раніше щодо цієї теми у генетиків виникали сумніви і ці гени називали такими, що "мовчать" ("mutal"), а тепер з’явилася впевненість, що вони взагалі не потрібні організму і термін пожорсткішав – гени "сміттєві" ("garbage").

     Перелічені парадокси сучасної генетики обумовлені відсутністю уявлень про зворотний зв’язок між ядерним геном і анатомо-морфологічною структурою організму. Сигнали про стан останньої саме і повинні індукувати запуск механізмів біохімічної спадковості стосовно поділу клітин та напрацювання білків, причому не лише певних клітин і певних білків, але робити це там, де треба, і так довго, як це необхідно для підтримання і збереження нормальних структур організму та забезпечення режимів його функціонування.

     Батько у багатьох місцях підкреслює роль цитоплазми в реалізації механізму біохімічної спадковості. У ланцюгу зворотного зв’язку вона є буфером, що відділяє генно-хромосомну структуру ядра від зовнішнього середовища: із цитоплазми в ядро, крім живлення, надходять лише сигнали-індуктори, що запускають механізм реплікації ДНК та транскрипції РНК тільки певних генів, що забезпечують виниклу потребу організму у конкретних типах клітин і в білках. Усі типи РНК, виконавши у цитоплазмі свою функцію щодо збирання на рибосомах певних білків або білкових сполучень, там же розчиняються і назад у ядро не потрапляють.

     У роботах, присвячених питанням гетерозису, батько зазначає, що саме цитоплазма яйцеклітини створює асиметрію вкладу у потомство при статевому механізмі розмноження, оскільки ядро зиготи формується як диплоїдна структура при рівноправному вкладі гаплоїдних наборів хромосом самця і самки, але цитоплазмою зиготи є цитоплазма яйцеклітини, адже сперматозоїд не має своєї цитоплазми.

     Мені здаються важливими і ті аспекти батькових уявлень, де йдеться про те, що сперматозоїди, які не запліднили яйцеклітину, тобто не потрапили у її ядро, розчиняються у цитоплазмі і їхні фрагменти у подальшому можуть впливати на формування індукторних сигналів, що ініціюють транскрипцію тих або інших РНК у геномі зиготи, яка утворилася від запліднення яйцеклітини сперматозоїдом іншого самця. Не випадково, мабуть, турбуючись про спадкову "чистоту крові", аристократи інтуїтивно прагнули брати за дружину незайманих. Природно, що виникнення феномів з рисами, яких, здавалося б, немає у

12

батьків (наприклад, інший колір шкіри), можливе лише в ситуації, коли у диплоїдному геномі зиготи наявний широкий вибір генів, що беруть участь у формуванні конкретної ознаки. Ці ознаки не успадковуються.

     У пропонованому батьком "кібернетичному" ланцюзі зворотного зв’язку реалізації спадкової інформації: геном – цитоплазма – зовнішнє середовище, по суті, вся увага приділяється першим двом ланкам і майже нічого не сказано про "зовнішнє середовище", крім того, що воно формує сигнали про потреби організму для його існування і функціонування.

     Гадаю, що батько не захотів спекулювати щодо цього питання, оскільки інтуїтивно відчував, що інформація як про цілісний організм, так і про кількісні та якісні потреби кожної з точок тіла не може передаватися за допомогою хімічних сигналів, що відповідало б уявленням панівної в той час хімічної парадигми. Ця парадигма не змогла б спрацювати як з огляду на короткодіючий характер хімічних сил, так і через недостатнє просторово-енергетичне розрізнення хімічних сигналів, якщо припустити, що природа використовувала б їх для передачі інформації про найтонші особливості анатомо-морфологічної будови тіла та режимів його функціонування.

     Ланку, якої не вистачає у ланцюгу спадкового зворотного зв’язку, заповнює фізика живого за допомогою уявлень про електромагнітний каркас людини, тобто про його власне когерентне поле у мм-діапазоні електромагнітних хвиль [2]. Це поле створюється завдяки електромагнітній активності кожної клітинки організму, але після його створення воно координує, синхронізує і спрямовує роботу всіх структур, всіх органів людини і в утробі матері, і після народження протягом всього життя. А оскільки геном усіх соматичних клітин конкретного організму однаковий, то саме шляхом створення і функціонування цього когерентного поля, цього електромагнітного каркасу і реалізується геном. Стандартні ж механізми біохімічної спадкової – реплікація ДНК, транскрипція РНК, трансляція білків, тобто поділ клітин і напрацювання білків – підключаються лише тоді, коли є в цьому необхідність: при розвитку організму і при існуванні пошкоджень, нанесених організму з боку зовнішнього світу. Причому ці механізми підключаються саме у тому місці, де виникла невідповідність між електромагнітним макетом тієї або іншої структури організму, того чи іншого органу і його анатомо-морфологічною реалізацією на клітинному рівні. І працюють ці стандартні механізми біохімічної спадковості лише до того часу, поки поновиться відповідність між електромагнітним макетом анатомо-морфологічної структури та його реалізацією на біологічному рівні.

     У рамках уявлень фізики живого на чотирнадцятому тижні ембріонального розвитку у плода за рахунок механізму спонтанного порушення симетрії виникає його власне когерентне поле у мм-діапазоні довжин хвиль (електромагнітний каркас) з його атрибутами: системою динамічних хвилеводів (меридіани) і системою контрольних точок на поверхні тіла (біологічно активні точки —точки акупунктури), що візуально проявляється у виникненні на подушечках пальців рук та ніг характерних інтерференційних малюнків (папілярних узорів), які відображають механізм формування меридіанів у процесі відбиття біжучих електромагнітних хвиль від внутрішньої поверхні нігтів.

     (Щоб не виникало непорозумінь, пов’язаних з довжинами хвиль, зазначу, що, говорячи про “власне когерентне поле у мм-діапазоні”, мають на увазі до-

13

вжини хвиль (5¸6) мм у вакуумі; у водному середовищі тіла людини у діапазоні (50¸60) ГГц — ε ≈ 30,  n = √ε ≈ 5.5, : і, відповідно, довжина хвиль становить близько 1 мм, (λ_тіла = λ/n), а відстань між максимумами в інтерференційній картині з точністю до поправки на кривизну екрана (подушечок пальців) дорівнює λ_тіла/2 = 0,5 мм. Це і відповідає тому, що читач може побачити, подивившись на подушечки своїх пальців).

     Таким чином, ядерний геном виконує в організмі дві функції. Одну — загальновідому, пов’язану із локальним поділом клітин і напрацюванням необхідних для конкретної ситуації білків та білкових сполучень за схемою: реплікація ДНК – транскрипція РНК – трансляція білків відповідно до сигналів, що надходять через цитоплазму від "зовнішнього середовища" (електромагнітного каркасу) у випадку виникнення невідповідності електромагнітного макета тієї або іншої анатомо-морфологічної структури організму і його біохімічній реалізації.

     Проте є ще й інша, не менш важлива функція генома — створення самого електромагнітного каркасу, власного когерентного поля організму у мм-діапазоні електромагнітних хвиль. Як уже зазначилось, геном як хімічна структура не може безпосередньо реалізуватися у макроскопічних формах організму — морфогенез здійснюється завдяки створенню і функціонуванню власного когерентного поля організму, яке для ДНК виконує функцію "зовнішнього середовища" (за термінологією Пантелеймона Онуфрійовича).

     Специфіка жанру спогадів про батька-генетика передбачає припущення, що читатимуть їх не лише спеціалісти у галузі фундаментальної фізики, а тому певні роз’яснення не будуть зайвими.

     Отже. Чим насамперед когерентні поля відрізняються від некогерентних? Типовим джерелом НЕКОГЕРЕНТНОГО випромінювання є електрична лампочка нагрівання. Тут елементарні носії електромагнітного поля (звичайного видимого світла) — кванти (фотони) випромінюються атомами незалежно один від одного (спонтанно) і в просторі, і в часі. Це створює явище, відоме як розсіяння світла, коли віддаляючись від джерела (тієї самої лампочки) ми спостерігаємо ослаблення її яскравості, оскільки дедалі менша кількість фотонів потраплятиме в око. Ситуація поліпшується, але не радикально, при використанні фокусування пучка. Наприклад, таке могутнє джерело некогерентного випромінювання, як військовий прожектор на відстані 1-2 км забезпечує сфокусоване освітлення цілі. Однак на відстані близько 20 км фокусування променя прожектора повністю зникатиме і він освітлюватиме уже весь напівпростір.

     Проте виявилося, що можна штучно створити такі умови роботи самого джерела випромінювання, коли певна частина атомів випромінюватиме фотони (кванти, у загальному випадку) синхронно, або, як кажуть, КОГЕРЕНТНО у просторі і в часі, формуючи так зване індуковане випромінювання. Оскільки всі такі атоми поводять себе абсолютно однаково, то немає необхідності розглядати їхню поведінку розрізнено. Можна вважати, що один гігантський атом випромінює один гігантський фотон, інтенсивність якого дорівнює сумі інтенсивностей усіх фотонів джерела. А такий фотон, летячи в одному напрямку, не повинен розсіюватися.

14

     Це — сильне твердження і для його перевірки у 1963 році, коли були побудовані перші джерела когерентного випромінювання — перші ЛАЗЕРИ, пучок було спрямовано на Місяць, тобто на відстань, близько 400 000км. Дійшовши Місяця, він розширився всього на декілька десятків метрів [1].

     Наявність власного когерентного поля у мм-діапазоні довжин хвиль означає, що будь-який живий організм є, по суті, природним лазером мм-діапазону. Однак силу когерентності, яку можна оцінити як відносний ступінь фокусування когерентного пучка відносно некогерентного (400 000 км до 20 км), живе витрачає не на випромінювання, а на зворотній зв’язок, який стабілізує самé когерентне поле. Ось чому живе є таким стабільним: існують види, роди, окремі особини, те, що я називаю багатоманітною диференційною стійкістю живого.

     Привертають до себе увагу такі особливості формування власного когерентного поля організму [1-3].

    1. Активними центрами тут є не атоми чи молекули, а клітини, чи, точніше, клітинні мембрани. Нагадаю, що метаболізм клітини забезпечує за рахунок протонного чи іонного транспортів підтримання високої напруженості електричного поля на цих мембранах (~10⁵ в/см), а їхні власні коливальні моди, як показав Фрьоліх [4] розміщені у міліметровому діапазоні (~10¹⁰-10¹¹) Гц;

    2. Для мм-діапазону і звичайної температури тіла hv виявляється значно меншим КТ і тому ймовірність індукованого випромінювання виявляється значно більшою, аніж спонтанного,

,

    що полегшує генерацію в організмі квантового випромінювання за умови перманентного накачування, тобто у цьому випадку за умови підтримання на мембрані високої напруженості поля;

    3. На розв’язку задачі лазерної генерації засновник синогенетики Хакен [5] вперше продемонстрував можливості універсальної теорії самоорганізації. У відкритих нелінійних системах утворюються стійкі структури у станах, далеких від теплової рівноваги. У фазовому просторі навколо особливих точок виникають циклічні стійкі рішення, названі граничними циклами Пуанкаре, яким відповідають потенційні ями типу "пляшкове дно", названі самоузгодженими потенціалами Ландау-Хакена. Наявність же такого потенціалу, що охоплює макроскопічні, просторово рознесені структури організму, перетворює організм на цілісний макроскопічний квантово-механічний об’єкт [6], тобто предмет вивчення для фундаментальної науки, яка названа квантовою фізикою живого;

    4. Щоб бути ретранслятором генної інформації, власне когерентне поле повинне мати багаточастотну (а, можливо, і багатомодову) наповненість, що на квантово-механічній мові еквівалентне існуванню власних характеристичних частот організму, виявлення прояву яких і становило суть відкриття, зробленого українськими фізиками у 1982 році [7].

     Власні характеристичні частоти є всеосяжними універсальними паспортами ядер, атомів і молекул, що займають три відповідних шаблі квантових сходинок Вайскопфа. Ці частоти — кількісне відображення фундаментальних принципів квантової механіки: тотожності і дискретності, що забезпечують фундаментальність саме ядерної, атомної і молекулярної фізик. Існування

15

власних характеристичних частот організму людини вказує як на те, що живе є четвертим рівнем квантової організації природи, так і на те, що ці частоти є універсальним паспортом живого, тобто представленням генома мовою електромагнітних переходів.

     Іншими словами, геном безпосередньо формує лише білкову структуру організму; морфогенез і формоутворення здійснюється шляхом створення електромагнітного каркаса, власного когерентного поля організму, його електромагнітного макета. Немає і не може бути гена, відповідального за форму носа, колір очей, довжину ніг, фізичну силу, музичний слух, здібність до наук або той чи інший характер. За все це "відповідає" геном в цілому, формуючи певні лінії або смуги у спектрах власних характеристичних частот.

     Клітина як активний центр когерентного поля організму у мм-діапазоні у плані ретрансляції генома на мову електромагнітних переходів з формуванням власних характеристичних частот до цього часу не вивчалася. І це має стати предметом вивчення широкого кола спеціалістів.

     На закінчення я хотів би привернути увагу читачів ще до одного пласта наукової спадщини мого батька. Це те, що в його роботах називається "полігеномністю спадковості".

     Справа у тому, що сучасна генетика (свідомо чи несвідомо) робить вигляд, що спадковість пов’язана винятково із ядерним ДНК. Насправді це зовсім не так. Для підтримання життя і адекватного функціонування спадкового апарата клітини повинно існувати безліч інших геномів, наукове вивчення яких сьогодні замінюється описом спостережень за їхнім проявом. Це і геном механізму поділу клітини, і геном збирання  амінокислот та білків, і геном утворення та функціонування мітохондрій, і геном формування мембран, і геном багатоклітинності та багато інших. Все це вказує на те, що генетика як наука про спадковість у широкому розумінні перебуває лише на початковому етапі свого становлення. Мені приємно усвідомлювати, що мій батько Пантелеймон Онуфрійович Сітько ще декілька десятиліть тому накреслив віхи цього становлення.

     Сподіваюся, що прогрес сучасного природознавства, який проявився у створенні фізики живого і квантової медицини, буде поштовхом до сприйняття світовим науковим товариством спадщини професора Пантелеймона Онуфрійовича Сітька.

      

Література

1.     S.P.Sit`ko Fundamental problems of biology from the standpoint of quantum physics of the Alive. Physics of the Alive, V.9, №2(2001) р.5-17 (in Russian).

2.     S.P.Sit`ko Disease and Treatment in the Notions of Quantum Medicine, Physics of the Alive, V.12, №1 (2004) р.5-34.

3.     S.P.Sit`ko Quantum-Mechanics Basis of the Diverse Differential Stability of the Alive, Physics of the Alive, V.13, №1 (2005) р.5-16.

4.     Fröhlich Theoretical Physics and Biology, in “Biological Coherence and Response to External Stimuli //(Ed, H.Fröhlich) Springer – Verlag, New York; 1988.

5.     H.Haken Synergetics, An lntroduction //Berlin, Heidelberg, New York, Springer – Verlag (1978).

6.     Sit`ko S.P. Physicsical Meaning of Schrodinger Formalism from the Standpoint of Quantum Physics of the Alive, “Dopovidi AN Ukraine”, 1993, N 10, p. 98-101.

7.     Andreyev Ye.A., Bely M.U., Sit`ko S.P. Manifestation of Characteristic Eigenfreguencies of Human Organism, “Dopovidi AN Ukr SSR”, B (1984), №10, 56-59p. (in Ukrainian)